«Я іду на небо...» Історія родини Павенків

Меморал на могилі чотирьох членів церкви ХВЄ м. Слов’янськ, які були закатовані російськими загарбниками в червні 2014 року. Трагічно загинули диякони Володимир Величко, Віктор Брадарський, сини пастора Рувим та Альберт Павенки

Біля Лиману Ярослав Павенко потрапив під ворожий обстріл, унаслідок чого зазнав важкого поранення. Колеги, поки везли до лікарні, намагались врятувати йому життя, надаючи першу допомогу. Проте на подвір’ї шпиталю він помер. Для родини Павенків це вже третя болюча втрата.

У 2014 році проросійські бойовики закатували двох братів Ярослава — Альберта й Рувима. Батьки втратили трьох синів.

«Павенки відомі в Слов’янську завдяки, зокрема, проукраїнській позиції, — каже друг родини та диякон Андрій Борило. — Голова сім’ї Олександр — служитель місцевої громади Української Церкви Християн Віри Євангельської. Разом із дружиною Єлизаветою вони виховували восьмеро дітей: Рувима, Альберта, Ярослава, Артура, Володимира, Агнесу, Аркадія та Германа. У 2014 році, коли в Україні почалася антитерористична операція, родина Павенків мала можливість виїхати до США, де живуть їхні рідні. Але вони вирішили, що будуть допомагати тим, хто постраждав від наслідків цієї неоголошеної війни з російськими загарбниками. Не полишали людей у біді до останку, надаючи волонтерську допомогу, навіть коли сепаратисти окупували Слов’янськ».

І за це родина поплатилася.

«8 червня 2014 року, на свято Трійці, ми провели служіння в церкві. На виході вже чекали люди у військовій формі, — веде далі Андрій Борило. — Без жодних пояснень вони схопили чотирьох наших служителів, серед них двох синів пастора Олександра Павенка — 30-річного Рувима та 24-річного Альберта. Їх кудись повезли.

Невдовзі з’ясувалося, що затриманих катували, знущалися, зокрема інсценували розстріл. Наступного дня начебто відпустили. Але в автівку, у якій вони їхали, поцілили з гранатомета. Один зі служителів згорів. Брати Павенки кинулися втікати, проте їх розстріляли. У голові кожного було до семи отворів від куль... Ще один служитель, який тоді зумів сховатися в болоті, стік кров’ю».

Андрій Борило розповідає, що, коли Слов’янськ звільнили, знайшли братську могилу, у якій, крім братів, було поховано ще 14 осіб.

«Пастор Олександр, який утратив двох синів, прийняв тоді непросте рішення — служити з Біблією у руках тим людям, які нас захищають від російської нечисті», — каже він.

Брати Павенки: Ярослав, Альберт, Рувим

2014 року Ярослав Павенко, який після загибелі братів став старшим у родині, долучився до капеланського служіння на волонтерських засадах. Від 2015 року й до останнього дня життя був капеланом 26-ї артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича.

«Він об’їздив усю передову за цей час і виходив неушкодженим із таких важких боїв, що просто не вірилося. Але цього разу Господь його не вберіг, — додає Андрій Борило. — 4 лютого Ярослав зі мною та іншими нашими колегами вирушив на одну з позицій поблизу Лимана, аби піднести бойовий дух воїнів, вислухати їх та разом помолитися. Не минуло й години, як почався обстріл із «градів». Ми з іншими волонтерами та капеланами відійшли на кілька метрів, і це врятувало нам життя. А Ярославу залетів осколок збоку бронежилета, де нема пластин. Він поцілив у легені...

Ми занесли його в машину й повезли в лікарню, у Лиман. Усю дорогу Ярослав молився з нами, та, коли ми прибули на подвір’я закладу, сказав: «Я іду на небо». Після цього його серце зупинилося. У нього залишилися дружина та маленька донечка».

«Важко було бачити згорьовану матір, яка побивалася вже за третім сином, — додає співрозмовник. — У своєму прощальному слові батько Ярослава сказав, що йому дуже гірко та боляче, але його віра не похитнулася, він, як і раніше, любить людей і Бога... І надалі творитиме добрі справи в пам’ять про синів».

Вікторія ТРУДЬКО, інтернет-видання «Експрес»

Благовісник, 3,2023